Недоліки освіти очима школярки

 Було б непогано, якби у піддослідних пацюків питали б їхню думку щодо досліду, який на них збирається поставити черговий вчений з черговою геніальною ідеєю. Подумайте самі: тваринці набагато краще знати про особливості свого організму, аніж якомусь гуманоїду, який мало того, що прогулював пари, так ще й пішов у науку заради білого халату, який прикривав би його розстібнуту ширіньку, з якою він змалку не міг давати ради. Зрештою, можна довго розводитися про невдачі вченого, щоб йому нарешті дали ту копійчину та навіть пустили б дві-три сльозинки, але облишимо це, бо я не очолюю благодійний фонд та навіть не входжу до жодного з них.

Отже, до наших баранів: я ходжу до свого, здавалося б елітного, експериментального закладу, як на роботу в Макдональдс. Мене переповнює ненависть при одній тільки згадці про нього, я вважаю всіх своїх колег мудаками(як і кожен мій колега думає, що його колеги  мудаки)  й це моє тимчасове місце перебування. Єдине чим Макдональдс відрізняється від середньостатистичної школи, то це те, що в славнозвісному фаст-фуді тебе змушують готувати лайно, продавати та його ж і прибирати. В школі ж це лайно примушують тебе їсти. Ще й з гарними манерами та посмішкою на обличчі. Отямитися не встигнеш, як сам станеш вище згаданим.

Де все бере початок? В педагогічному університеті. Чого тільки вартий міф про те, що діти, кухня та брудні шкарпетки — бабська парафія. Якось нікому на думку не спадало, що з тридцятьма чортами тендітній, емоційній та вразливій жіночці буде вкрай важко, навіть якщо вона матиме хрестик(підручник), святу водичку(психологію) та часник(«зараз 2 поставлю»). Словом, чоловічої незворушності та суворості в цій справі бракує. Звісно, є виключення, які, як відомо, лише підтверджують правило. Щось на кшталт колишньої дружини Брайана Джонсона, що щіз ґат болз, але на дитячу психіку такі жіночки впливають не вельми файно. Чого тільки варті вчительки молодших класів, які завше нагадували мені гуцульських пастухів зі стадом овець, тільки трембіти вони не мають за браком бюджетних коштів, тож доводиться використовувати лише свої голосові дані. Оперні співаки повиздихали б від заздрощів. Підводячи підсумок під цією проблемою, хочу додати, що якби жіночий колектив розвести чоловіками, в ньому було б не так багато заздрощів, пліток та єхидства й, можливо, вчительки не проектували б свою невдоволеність на учнях.

Не кожна Галя з села може вчити дітей, скажімо, літературі, коли вона у вільній від роботи час захоплюється детективами Донцової та намагається знайти філософський камінь за текстами Коельо. Не кожна Катря з Кийова зможе навчити малювати квіточку дитину, коли для неї живопис починається й закінчується в Пінчук арт-центрі. Не кожна Даздрапєрма зможе навернути сучасному школяреві любов до української мови, коли років 20-30 тому віддала перевагу викладанню російської мови, бо ж платили більше, «а в мене малі діти, немічні батьки, кран тече, дірки в панчохах і голодний кіт». Фільтруйте кадри, панове.

Зараз плин думок дещо політизується, оскільки мова зайде про міністерство освіти( яке зараз об’єднане з ще якимись міністерствами, але не важливо) з його Табачниками та іншою лабудою. Я б із задоволенням з’ясувала для себе вислів «безкоштовне навчання», бо досі не можу зрозуміти що то воно є й де воно водиться. До свого міні-Оксфорду на місцевому значенні, я вчилася в звичайній, майже сільській школі, за яку не треба було платити 450₴ за семестр. Але ж без грошей ні в Крим, ні в Рим: все, на що тобі хочеться витратити свої гроші в школі — булочка й то, ти б спершу добре подумав, бо невідомо де вона валялася. Але ж ні. Треба пофарбувати стіни, треба купити зошити з англійської, треба на філармонію, треба нові парти, двері, ручки, вікна тощо,тощо, тощо. Зрештою, треба гроші вчительці(в конвертику, або просто подарунок, або квіти, або цукерки, іноді коньяк, в залежності від плачевності ситуації), щоб вона змогла документально підтвердити твої успіхи в безкоштовному навчанні. Хіба це не передбачено бюджетними коштами? Ні, не чули. (хто не второпав, то хабарі не мають передбачатися бюджетом, але високі платні мають)

Моє улюблене: шкільна програма навчання. Покажіть, хто її формує, я каструю його/її/їхнього кота. Тут погано зі всім. В підручниках з історії, які рекомендовані міністерством, пишуть брехню. Ну або їх взагалі немає. Хімія підлаштовується під біологію, а біологія під фізику. Література формується за часовими рамками, а зовсім не за цікавістю, повчальністю книги чи особливостями сприйняття дитини того чи іншого тексту у відповідному віці. На олімпіадах з української мови завдання перекладу складних фразеологічних конструкцій російською на українську(невже ніхто не второпає, що щоб робити такий переклад, треба знати обидві мови досконало?а чого не німецька чи польська?). Примітивна англійська, нецікава географія, недоступне правознавство. В математиці я ніц не розумію(в мене навіть жевріє надія, що це не проблема програми), тому адекватно оцінювати переваги та недоліки її не можу.

Повсідалися в своїх кабінетах і штампують бидло. Майбутнє нації, хай йому чорт.

Уявімо, що Україна — квола людина, яку потихенько вбиває невідома хвороба. Освіта — її шлунок. А в шлунку живе паразит, аскарида, скажімо, завдовжки в кілька метрів. Паразита вкрай важко діагностувати, оскільки симптомів безліч. Але якщо провести вдалу операцію на шлункові та видалити ту холеру, то людина розквітне на очах. Паразит — совок, який переслідує нас на кожному кроці, й якщо не мати доброго імунітету та не мити руки після вулиці, то вірогідність того, що він засяде у вас надовго та харчуватиметься вашими світлими думками, дуже висока. Почнемо з найменшого, зі шкільної форми. Власне, вона слугувала для того, щоб зробити всіх учнів рівними. Тим паче, що в СРСР з одягом було туго, тому й шкільна форма була своєрідним порятунком для матерів, яким набридло ночами сидіти та в’язати своїй дитині одяг, який їй подобається, а не оте лахміття, що було на усіх прилавках. Але зараз живемо зовсім в інший час, коли асортимент одягу безмежний і тільки й роби, що швендяйся по магазинах та обирай, що твоїй душі миліше. Але ж ні, ні. Совок лишився в наших серцях, ми все ще намагаємося зробити всіх рівними, та забити індивідуальність в її зародку. Про індивідуальність окрема тема. Для мене, певно, найболючіша. Ситуація, якась трійка хлопців наробило біди, образивши вчительку, вказавши причину потреби вийти в туалет, як понос. І та вчителька бігом до класної і давай ревіти. Класній соромно й вона, вся повна рішучості промити мозок «своїм» діткам, вривається до кабінету. Так як ви посміли, так як ви могли, та ви такі ледарі, та ви бездарні та втрачені. Людоньки, до чого тут весь клас, якщо натворили біди(не такої вже великої) не я та навіть не моя сусідка, а оті, що сидять позаду. Їх сваріть, на них скидуйте свою негативну енергію.  Класна ж думає, що нічого, профілактика іншим теж не завадить, а мені психологічно важко витримувати її тиради про нашу спаплюженість. Я знаю, вона звертається конкретно до тих хуліганів, але все одно сприймаю все на свій рахунок. І що далі? Комплекс меншовартості, панове.

Добровільно-примусово. Треба зібрати кошти на благочинність, треба намалювати стінгазету, треба придумати презентацію класу. Ні, ну ти звісно можеш не робити, якщо хочеш, але ти мусиш. Мало того, що вони тебе змушують вчитися під нагайкою, так ще й займатися усілякою дурнею за рахунок твого ж вільного часу. Не можна примушувати, треба намагатися зацікавити. Але ж з нагайкою легше, еге ж?

TEDxVinnytsia 07.04.2012

Гадаю, що ні для кого не секрет, що являє собою «TEDx». Але якщо хтось підзабув, нагадую, що TEDx — це незалежна програма, яку було розпочато ТЕD у 2009 році задля здійснення його місії по поширенню інноваційних ідей на більш глобальному рівні. Проводяться такі івенти по всьому світу, в тому числі й в Україні. Один з них проходив 7 квітня у місті Вінниці під гаслом «Людина. Технології. Творчість.»

Позаяк класична музика найбільш сприяє роботі мозку та генерації ідей, нею і було розпочато TEDxVinnytsia. Це сприяло концентрації уваги та підготувало учасників до самих, власне, доповідей, короткий зміст яких буде викладений нижче.

Першим доповідачем був Костянтин Коптелов з вельми екзистенційною темою «Як знайти себе?». Доповідь мала гарну структуру та повністю відповідала на поставлене в назві питання. Розпочато було з загальної картини життя людини, яка має мрію, планує її здійснення, опісля втілює у життя та стає у чергу за самим результатом, терпляче чекає, а коли черга доходить до кінця, — воно вже нікому не потрібно, мрія стає не актуальною для самої ж людини. Для того, щоб уникнути цієї ситуації пропонується декілька простих кроків. Крок 1: відімкнутися від всього світу й сконцентруватися на своїй проблемі. Крок 2: визначити важливих для тебе речей. Крок 3: розібратися що це таке. Крок 4: передивитися дитячі альбоми. Крок 5: що подобалося в дитинстві? Крок 6: зробити аналіз(бажано у вигляді таблиці). І нарешті крок 7: Перевірити свої результати на практиці. Чітко, ясно, зрозуміло та доступно.

Його змінила Катерина Бартецька з спічем на тему «Звідки росте благодійність», де розповідалося про український та закордонний досвід діяльності великих благодійних фондів. Я очікувала чогось набагато більшого з глибоким психологічним аналізом істинних причин бажання людини творити добро, а не просто розповіді про організації та коротенькою фразою в кінці виступу, що благодійність росте з серця.

Далі було відео(так звані TEDTalks) про втрату слухання(неуважність до співрозмовника) та збереження особистого простору для забезпечення свободи й відчуття гармонії. Теми підібрані вдало, оскільки є актуальними та досить часто обговорюваними.

Після доповіді пані Катерини про дари фінансові, прийшов час послухати про дари духовні, що про них розповідав Юрій Меланишен. «Наші дари людям — це своєрідна пожертва, відповідь  за радощі, надані нам самою природою. Дари — це шлях до кохання не як до відчуття, а як до стану», — пояснював він.

Закінчував першу частину Олександр Краковецький доповіддю про технічні спільноти. Загалом мова йшла про те, що собою взагалі представляють ці спільноти, які є види,як багато їх в Україні, етапи їхньої розкрутки,життєвий цикл та міфи. Певне, питання, яке мучило усіх з початку виступу пана Олександра — навіщо вони взагалі мають існувати? «Для спілкування,самореалізації,пошуку однодумців та критиків,поширення ідей та професійного росту», — відповів він і закликав збільшувати кількість цікавих спільнот в Україні за принципом «більше спільнот — менше учасників», оскільки на його думку це покращує продуктивність їхньої діяльності.

Щоб трошки відпочити та підкріпитися учасників було запрошено на каву-брейк та фотосесію.

Друга частина розпочалася з ТEDTalks з авторкою книжки «Їсти, молитися, кохати» Елізабет Гілберт. Особисто я була вражена, оскільки до цієї письменниці ставилася дуже упереджено, як до такої, що вважається попсовою, але, послухавши її, я зрозуміла, що ця пані дійсно розуміє, що таке письменницька праця, які її наслідки й як не дозволити їй поглинути твоє життя та перетворити його на суцільні муки в ім’я мистецтва.

Роман Зінченко побудував свою доповідь «Енергетичне майбутнє: темні віки чи Відродження» досить цікаво та не ординарно, почивши її з давньої історії та першоджерел енергетичного прогресу й закінчивши тим, що життя — це енергія, люди нині дуже залежать від неї. І, власне, саме їм вирішувати її долю.

Далі виступала Юлія Джугастрянська з наболілою темою «Українська сучасна література: сходи чи перехрестя?». Доповідь була переповнена статисткою, якою ми мали б пишатися, мовляв, в Україні випускають багато книжкової продукції, але на цьому весь оптимізм закінчувався: із 46 тисяч книжкової продукції лише 26 тисяч українською мовою, й лише 9 тисяч є художньою літературою й до того всього маємо кризу читання (не тільки в Україні, але й по всьому світу). Розповідалося також, що робити зі своїм творінням молодому автору, чого не варто боятися та як привернути уваги читачів до автора та до читання загалом в епоху мультимедійних технологій. Але не дивлячись на цікаву статистику та поради, спіч себе не виправдав, оскільки не давав відповіді на багато питань, що випливали  з теми доповіді. То що,сходи чи перехрестя? Яке майбутнє української літератури? Які причини ситуації,що склалася? Ну й одвічне українське питання: хто в цьому винний?

Живемо в такий час, коли кожен в душі фотограф, а коли ще й маєш підтвердження у вигляді «дзеркалки», можна вважати, що це твоє покликання. Цей стереотип взявся спростовувати Олег Усатюк з доповіддю «Документально образна фотографія — діалог з навколишнім світом», в якій пояснив, що вся сила фото в його документалістиці. Навіщо щось вигадувати, якщо можна просто фіксувати? Все одно не вдасться керувати, хіба що передбачити. Й у підтвердженні своїх думок презентував свій проект «Методичка», де представлена серія випадкових фото з тлумаченням, чи то пак поясненням до них.

І завершив конференцію Роман Гуро зі спічем «Динаміка, фігуратив і колір Любові». Відверто кажучи, не побачила ніякого зв’язку між тим, що він розповідав та темою доповіді. Людина прийшла та демонструвала свої картини, процес їх створення зі своїми коментарями й поясненнями. Це все прекрасно, картини чудові, але до чого тут колір Любові, її фігуратив і її ж динаміка — незрозуміло.

Це був мій перший TEDx і дуже тяжко говорити про недоліки й переваги організації, тому залишу це комусь іншому й завершу на тому, що від конференції лишилися лише позитивні емоції та прекрасний стан натхненності.

Немаю я й краплі геройства,
Немов товстий домашній кіт
Заліз під стіл, сховавсь від сонця
Й мовчки дожовує обід.


Політика лиш для мудреців,
А я дурний, ніколи і не зможу
Перебирати стоси папірців,
Й високу валити огорожу.


Любіть мене, мої раби, любіть.
Годуйте, кличте й прославляйте
В ім’я усіх неріб, святих неріб.
Давайте вип’єм. Ну ж бо.Наливайте.

Скажи мені, де ти береш
Сталеву мужність і відвагу
З якими вперто так ведеш
Наляканих людей на страту


Чи, може, сонце сліпить очі
Чи злість бачити на дозволя
Які туманні стали ночі
Яка затяжна нота «ля»


Чи, може, добиває втома
Яка триває понад вічність
Чи серце так стиска судома
Викриваючи нікчемність й ницість


Що відчуваєш, стискаючи ґвинтівку
Чи згадуєш стареньку покоївку
Котра за відсутності батьків
Співала затяжних, сумних псалмів


Нічого.Пустка.Порожнеча.Прірва.
І жаль полишив на вік обличчя.
Всередині посилилась зневіра.
Пташки затихли.Вічність вже не вічність. 

Ми б створили ліпший світ,
Якби не мали важливіші справи.
Звернули б гори, зробили би кульбіт,
Не знайшли б на нас гідної управи.


Але ж ми маємо сповна своїх невдач.
І кожен день, і все, ніби по колу,
Стомившись від брехливих передач,
Про повінь, вбивства та всесвітню змову.


Про що ж ми мріємо тоді?
Про теплу ковдру й вовняні шкарпетки?
Щоб вчасно зупинився наш водій?
І щоб купити дітям дорогі цукерки?


Ми все шукаєм затишку й тепла,
Любові ближнього й розуміння зверху,
А цього всього нема й нема,
На світі жити й так не дуже легко.


Герої не витримують буденності.
Їм все давай поліпшувати світ.
Так і не проживуть до старості.
Так і не склавши заповіт.